технологічне проектування
Мета технологічного проектування - розробка оптимальних технологічних рішень і організаційних умов, що забезпечують випуск продукції в намічені терміни при мінімальній витраті всіх видів ресурсів.
Основним документом технологічного процесу, регламентуючим його технологічні і організаційні положення, є технологічна карта (ТК). Технологічні карти розробляють на окремі і комплексні процеси. У них передбачають застосування технологічних процесів, що забезпечують необхідний рівень якості робіт, поєднання будівельних операцій в часі і просторі, дотримання правил техніки безпеки.
Як технологічну документацію для нескладних процесів замість карт можна застосовувати технологічні схеми з описом послідовності і методів виконання процесу.
Технологічні карти розробляються по єдиній схемі. У них висвітлюються питання технології і організації технологічного процесу, потреби в матеріально-технічних ресурсах, а також вимоги до якості робіт.
За останніми рекомендаціями технологічна карта повинна складатися з шести розділів:
1. "Область застосування". 2."Технологія і організація виконання технологічного процесу".3. "Вимоги до якості і приймання робіт".4. "Техніка безпеки і охорона праці, екологічна і пожежна безпека". 5."Потреба в ресурсах". 6."Техніко-економічні показники".
Графік проведення робіт розробляється на підставі визначених в калькуляції витрат праці і часу роботи машин.
У картах трудових процесів (КТП) приводяться основні відомості про організацію праці робітників з ілюстрацією виконання окремих операцій.
Основні вимоги, що обумовлюють можливість побудови високопродуктивного процесу складання
Основні вимоги з розглядуваного питання можна встановити на підставі наступних міркувань.
Однією із технологічних переваг конструкції машини є можливість її складання з попередньо зібраних вузлів. У цьому випадку можливе паралельне складання вузлів і виробу, при цьому тривалість циклу загального складання при наявності попередньо зібраних вузлів значно скорочується. Таким чином, суттєву технологічну перевагу маємо у тому випадку, коли механізми виробу визначаємо за функціональним їх призначенням, і вони є одночасно технологічними його вузлами, тобто елементами виробу, які можуть бути зібрані відокремлено і незалежно від інших його елементів. Такий вузол подається на загальне складання виробу або вузла вищого порядку зібраним та пройшовшим технологічний контроль, що включає в разі потреби випробування. У цих умовах значно простіше запобігти появі дефектів під час загального складання і воно буде більш якісним. Крім того, це не тільки дає можливість проводити складання ширшим фронтом, але й значно прискорити проектування технологічних процесів складання, яке в цих умовах можуть вести паралельно кілько технологів – складальників.
У випадках, коли при складанні застосовують комплекти, тобто попередньо зібрані елементи, що вимагають розбирання та повторного складання у вузол чи машину, час на виконання складальної операції значно збільшується, що в ряду випадків ускладнює синхронізацію складальних операцій при поточному способу. Крім того, в цьому разі виникає необхідність перевірки правильності з’єднань і відповідного їх регулювання у процесі загального складання. Такі конструкції обмежують фронт робіт і збільшують тривалість циклу складання.
Ці міркування підтверджують технічні переваги виробів і вузлів, конструктивне оформлення яких передбачає можливість розподілу процесу на вузлове й загальне складання. Особливе значення це набуває в умовах поточного складання.
Використання у максимально можливій мірі стандартних деталей і вузлів дозволяє отримати їх із сторони. Нормалізація окремих вузлів і деталей обумовлює збільшення серійності їх випуску, а отже, зменшення трудомісткості процесів виробництва та зниження собівартості. Уніфікація елементів деталей, шліців, різьби, квадратів створює можливість уніфікації верстатних налагоджувань та зниження витрачуваного часу. Тому питоме значення стандартизованих елементів у виробі характеризує ступінь технологічності його конструкції.
Потрібна точність взаємного положення елементів збираного вузла легко досягається у випадках, коли складальні бази є одночасно вимірювальними для поверхонь спряження базової деталі з деталями, що входять у вузол. Треба прагнути до того, щоб складальні бази могли бути використані як установлювані. Таке з’єднання баз забезпечує, при усіх інших однакових умовах, більш високу точність складання.
Необхідно передбачити можливість ширшого використання засобів механізації складальних робіт. З цією метою повинен бути забезпечений вільне й зручне підведення механізованого складального інструменту до місць з’єднання деталей, передбачена можливість користуватися вантажопідйомними пристроями для установлення деталей та вузлів на виріб. Механізація складальних робіт значно підвищує продуктивність праці в умовах будь-якого виробництва – масового, серійного та одиничного.
Подальшим розвитком механізації складальних робіт є їх автоматизація, яка з успіхом може бути застосована як у масовому, так і серійному виробництвах. Автоматизація зазначених процесів дозволяє підвищувати продуктивність праці в 3–15 разів. Крім тих технологічних вимог, які ставляться механізацією складальних процесів до конструкції, їх можливість обумовлюється строгою координацією при складанні спряжених поверхонь і, отже, відповідним конструктивним рішенням відносно складальних баз.
Потужність дилерської мережі.
Дилерська мережа виробника продає та на комерційній основі обслуговує автомобілі, які вона продала та всі інші автомобілі марки, які є на території ринкової відповідальності чи, за певних умов, потрапили на цю територію, а також виконує гарантійний ремонт цих автомобілів на умовах гарантій виробника за його рахунок. Таким чином кращою є ситуація, коли дилер чи будь яке підприємство дилерської мережі обслуговує всі автомобілі марки, але на справді так не буває. Практика свідчить, що дилер обслуговує від 25 до 50 % проданих ним автомобілів, а дилерська мережа втрачає лояльність клієнтів у залежності від терміну служби автомобілів у відповідності з закономірністю, що показана на мал. 6.2 (мал. 4.2.з книги СТО, 2008, стр.139).
Ці фактори слід враховувати, коли мова йдеться про потужності дилерської мережі.
Дилерську мережу повинна:
- охопити територію ринку, яка за економічними умовами, рівнем плато
здатності, розвитком автомобільної інфраструктури є перспективною з погляду продажу автомобілів;
- забезпечити певний рівень щільність підприємств мережі за для створення умов зручності користування сервісом (виходячи з розрахункової потужності автосервісу);
- мати логістичну систему та систему складів за для забезпечення підприємств та споживачів запасними частинами;
- забезпечити конкурентні переваги при продажу автомобілів виробника та сервісу.
Чи і наскільки охоплена територія ринкової відповідальності залежить від того, скільки років та за яких умов розвивалася дилерська мережа виробника. В умовах розвинутого ринку боротьба за ринки збуту веде до повної насиченості потужностями, які не планується використовувати на 100%, важливіша сама присутність. В умовах ринку що розвивається
(зокрема, в Україні) дилерської мережі розвиваються поступово від більш розвинутих регіонів до периферії в послідовності, яка враховує перспективи розвитку останніх. Наприклад, дилерська мережа автомобілів Мерседес Бенц в Україні почала розвиватися з 1994р. Спочатку було створене дилерське підприємство у Києві, яке продавало автомобілі і виконувало функції дистриб’ютора, потім було створено ще декілька дилерів у найбільш розвинутих містах України. На наступному етапі було виділено дистриб’ютора для організації подальшого розвитку дилерської мережі. За 17 років дилерська мережа вже включала в себе 21 дилера Не кожен обласний центр має свого дилера МБ, що обумовлено недостатнім рівнем розвитку деяких аграрних регіонів. Регіон стає привабливим для інвестора за умов перспектив його економічного зростання, наявності перспективних галузей, платоспроможного попиту, що відповідає сегменту виробника. Не регіон розглядає виробника, як привабливого інвестора, а виробник розглядає регіон як прийнятний з погляду наявності перспектив розвитку ринку продажу автомобілів. Ступень освоєння ринку території визначається часткою ринку продажу автомобілів.
Дилерські мережі відомих виробників в розвинутих країнах в умовах стабільного ринку давно і досконало розвинуті, питання освоєння ринку вирішені і воно розглядається з погляду досягнення конкурентних переваг. Це інша стадія – стадія досконалого ринку. Що ж стосується нашого ринку, який поки що має ознаки ринку, що розвивається, і питання розвитку дилерської мережі є актуальним, перед дистриб’ютором стоїть задача охоплення території з точки зору ринку продажу автомобілів, а також щільності підприємств автосервісу з урахуванням парку автомобілів марки в цілому на території та проданих в дилерській мережі. Очевидно, що кількість автомобілів, які продані дилерською мережею та загальна кількість автомобілів на території неоднакова. Тому при визначенні щільності підприємств автосервісу на певній території слід виходити з щільності загального парку марки, а не проданого у дилерській мережі та кількості автомобілів на одиницю потужності. Крім того слід окремо розрахувати сервісні потужності для продажу автомобілів і потужності для експлуатації. Пояснюється це тим, що потужності для продажу автомобілів залежать лише від кількості проданих автомобілів та не залежать від коефіцієнту лояльності , самообслуговування, повноти виконуваних робіт та інших факторів.